На Золотоніщині дітей усиновлюють іноземці

1

Категорія: 

У цьому році п’ятеро дітей, які проживали на території району – у Кропивнянському дитячому будинку – усиновили іноземці. Прокоментувати цей факт ми попросили начальника служби у справах дітей райдержадміністрації Ніну Засенко.

- Зараз у Золотоніському районі проживає 33 сім’ї, у яких виховується 35 усиновлених дітей. За їхню долю ми можемо бути спокійними, бо діти мають те, що потрібно кожній людині – материнську й батьківську любов, досягнувши повноліття, вони не опиняться на роздоріжжі – самотніми, беззахисними, непристосованими до життя. Раніше в службі була умовна черга людей, які хотіли б стати рідними для дитини-сироти чи позбавленої батьківського піклування, обравши з форм родинного виховання найкращу – усиновлення. Але уже понад рік ніхто не звертається за консультаціями на цю тему і не виявляє бажання прийняти в свою родину доньку чи сина.

Натомість частіше доводиться спілкуватися з іноземцями. Цьогоріч чотири родини громадян Сполучених Штатів Америки звернулися з клопотаннями щодо усиновлення українських дітей. Ці справи розглядалися в Золотоніському суді. Оскільки йшлося про неповнолітніх, що територіально перебували в зоні нашої відповідальності, я мала нагоду спілкуватися з американцями, які прагнули стати батьками для українських дітей. З впевненістю скажу: ніхто з них не переслідує жодних матеріальних інтересів, ніхто не наживається на дитячому горі, вони цілком щирі у своєму пориві поділитися любов’ю з ближнім. Здебільшого, це люди віруючі, але ніякі не фанатики.

Вітчизняні усиновлювачі традиційно шукають немовлят або ж діток дошкільного чи, як виняток, молодшого шкільного віку. Старша дитина або ж хвора практично не має шансів на те, що її візьмуть у сім’ю. Іноземці толерантніші в цьому плані. Наприклад, усі п’ятеро цьогорічних усиновлених – вже підліткового і юнацького віку. Не відлякують закордонних добродіїв і діагнози різних хвороб, яких вихованці наших сиротинців набули чи одержали в спадок. Потенційні батьки прискіпливо і реально оцінюють, чи зможуть вони допомогти новим членам родин у лікуванні, реабілітації, адаптації. Рівень медичного обслуговування та психологічних послуг в Америці і країнах Європи набагато вищий, порівняно з нашим. Кращі там і умови для громадян з особливими потребами.

Процедура усиновлення для іноземців значно складніша, ніж для українських кандидатів у батьки. Навіть перелік документів набагато більший. Висновки соціальних експертів, психологів, відгуки про репутацію родини у певному середовищі, рекомендації поважних громадських інституцій, детальне вивчення родоводу тощо для них – не формальність. Зазвичай ці люди комунікативні, співпрацюють з благодійними організаціями, запрошують наших дітей на відпочинок, спілкуються з вихованцями інтернатів та дитбудинків у сімейному колі. Тому й наші діти, яких усиновили, вже бачили потенційних родичів, умови їхнього життя, знайомилися із звичками та традиціями закордонних сімей. Усі п’ятеро з нетерпінням чекали усиновлення. Вони поїхали до Америки не тільки за принадами кращого й заможнішого життя, а й тому, що відчули до себе справжню увагу, пошану як до особистості, а ще - оцінюючи шанси на перспективу. Наприклад, одна дитина усиновлена фермерською родиною, якій багато поколінь поспіль переходить у спадок земля та теплиці, де вирощують вічнозелені рослини. Усиновлена дитина відтепер теж є повноправною претенденткою на частку у цьому бізнесі.

До виповнення 18 років за нашими усиновленими дітьми зберігається українське громадянство. Після повноліття вони вирішать ким далі бути – українськими чи американськими підданими або ж обрати подвійне громадянство.
Нагляд за усиновленими за кордон дітьми – це справа міністерства соціальної політики та посольських і консульських служб. Але засоби сучасного зв’язку дозволяють бачити, як почуваються наші вихованці у іноземних сім’ях. У абсолютній більшості – вони щасливі. Переглядаю відео і фотокартки, на яких впізнаю Катрусю – ВІЛ-інфіковану дівчинку, яку з народження відчувала на собі не стільки хворобу, як тавро «не такої, як усі». Тепер вона постійно усміхнена, радість у її очах – не штучна, не зіграна перед камерою – вона природно почувається не просто «такою, як усі», а найкращою, найбажанішою дитиною у сім’ї.

Дуже хотілося б, аби наші діти не шукали свого щастя за океаном, чи просто за кордоном. А для того потрібно, щоб у нас були такі батьки, які хочуть і можуть прийняти в родину, у дім, а головне – у душу – не чужу, а свою дитину. Звертайтеся у службу в справах дітей. Ми раді поспілкуватися з вами на тему вітчизняного усиновлення.

За інформацією відділу регіональної та інформаційної політики апарату Золотоніської райдержадміністрації

Приєднуйтесь до нас в Twitter, Facebook, Google+ або через RSS, щоб бути в курсі останніх актуальних новин Золотоноші та району.

Додати новий коментар