Золотоніське подружжя усиновило сімох дітей

1

Категорія: 

«Ми з братиком і сестричками мріємо про сім'ю, - написала у своїх листах Дідові Морозу семирічна вихованка інтернату Аріна. - Насправді у нас є мама і тато. Нас у них забрали, тому що вони часто нас били і не годували. Це погано, але ми на них не ображаємося - це ж наші батьки. Ми повинні їх любити. Але дуже хочеться, щоб хтось полюбив нас».

Аріна опинилася в дитбудинку разом з чотирирічним братиком Русланом і двома сестричками: п'ятирічної Яною і трирічною Юлечкою. З покинутого сільського будинку, де вони жили з батьками-алкоголіками, дітей забрали брудними, худими і голодними. З тих пір батьків вони не бачили - їхня мати не телефонувала і в дитбудинку не з'являлася, пишуть Факти.

- Було страшно, - зізнається Яна. - Якими б не були наші батьки, вони хоча б у нас були. А тут ми залишилися зовсім одні. В інтернаті так жили всі - ні у кого не було ні мам, ні пап. Там всі діти чекають, коли за ними прийде хтось із дорослих і усиновить їх. Побачать на порозі незнайому людину - і відразу біжать дивитися, знайомитися. Намагаються сподобатися і весь час сподіваються - раптом усиновлять саме їх?

- Було дуже прикро, коли обирали не тебе, - супиться Аріна. - Ми, звісно, повинні були радіти за тих, кому пощастило. Але прикро було до сліз.

Незабаром діти помітили, що частіше всиновлюють тих, у кого немає братиків і сестричок. Мало хто наважувався брати навіть двох дітей. А тут їх було аж четверо. Аріна, Яна, Руслан і Юля розуміли, що шанси знайти родину у них мізерні.

- А розлучатися ми не хотіли, - пояснює Руслан. - Якщо так, то краще взагалі ніяк. Вирішили, що в будь-якому випадку будемо разом.

- Слухаю ці розповіді, а у самого серце кров'ю обливається, - зізнається житель  наш земляк Олег Горяченко. - Я тоді навіть подумати не міг, що ми з дружиною колись усиновимо відразу чотирьох дітей. Та ми взагалі не замислювалися про усиновлення! Але своїх дітей Бог нам не дав. Ми лікувалися майже десять років. Об'їздили всі можливі клініки. На це йшли всі наші заощадження. У якийсь момент ми зрозуміли, що перепробували абсолютно всі способи лікування і жоден з них не допоміг. Порадившись, вирішили усиновити дитину.

- Звісно, багато хто намагався нас відмовити, - приєднується до розмови Наталя Горяченко. - «Не боїтеся поганої спадковості? - Питали. - Раптом батьки дитини були алкоголіками або наркоманами?» Звичайно, ми теж про це думали. Але бажання мати дітей перемогло. Коли ми удочерили Діаночку, їй було всього кілька днів. Про її матір ми досі нічого не знаємо. Кинувши новонароджену, жінка втекла з пологового будинку.

- Ця дитина майже відразу ж стала для нас рідною, - каже Олег. - Коли Діаночка підросла, багато наших знайомих, які не знали про усиновлення, не вірили, що дівчинка нам не рідна. «Вона так на вас схожа, - наполягали. - Тільки подивіться: точна копія Олега!» І дійсно - одна особа. Особливо якщо взяти мої дитячі фотографії. У нас з нею навіть родимі плями в одному і тому ж місці. Незабаром ми зрозуміли, що страхи з приводу поганої спадковості - дурість. Дитина буде такою, якою ти її виховаєш. Уже в три рочки донька добре читала і співала. Зараз це справжня артистка (сміється). Коли Діані виповнилося п'ять років, вона заявила, що хоче братика. І ми вирішили: а чому б і ні?

- Досвід у нас вже був, - усміхається Наталя. - Дивно, але як тільки ми вирішили всиновити хлопчика, зовсім випадково познайомилися з директором Уманського дитбудинку Наталією Валеріївною. Це наче був знак згори. Ми запитали, чи немає у неї на прикметі дитини, яку ми могли б взяти в сім'ю.

- Я ще додав, що, в разі наявності у цієї дитини братика або сестрички, ми готові взяти обох, - згадує Олег. - Відповідь не змусила себе чекати. Наталія Валеріївна сказала: «У мене справді є братик і сестричка. Але тут одна проблема. Справа в тому, що у них... ще дві рідні сестрички».

- Можете уявити нашу реакцію? - хитає головою Наталя. - Звісно, ми були не готові взяти відразу чотирьох. І могли б відмовитися. А замість цього... пообіцяли подумати. Я розуміла, що в нашому тісному будиночку хлопці не помістяться, та й грошей на їх утримання у нас навряд чи вистачить (я була домогосподаркою, чоловік працював таксистом). Але чомусь не змогла сказати «ні». Цих хлопців ніхто не хоче всиновлювати, бо їх четверо. Але хіба вони не заслуговують мати батьків?

- Наталка буквально прочитала мої думки, - зізнається Олег. - Я не міг позбутися думки, що все, що з нами відбувається, - не просто так. А потім нам надіслали ось ці знімки (Олег показує фотографії трьох худеньких світловолосих дівчаток і хлопчика з сумними карими очима. - Ред.). Ось Аріна, Яна і найменша - Юлечка. Співробітники дитбудинку не мали права відправляти нам знімки, але зробили це. Побачивши фотографії, я прийняв рішення. Я зрозумів, що хочу стати батьком цих дітей.

- Ми передзвонили директору дитбудинку і незабаром поїхали знайомитися з хлопцями, - каже Наташа. - Тоді ж дізналися, що їхню мати позбавили батьківських прав. Батьки у дітей були різні. Де тата Аріни та Яни, ніхто не знає. А от батько Юлі і Русланчик жив разом з ними. «Але його теж рідко бачили тверезим», - розповіли співробітниці дитбудинку. Ніч перед зустріччю з дітьми не спали ні я, ні Олег. Я боялася, що ми зробимо щось не так, не зможемо знайти до них підхід. Та й як діти, які стільки всього пережили, до нас поставляться? Чи повірять дорослим?

- Ще ніколи дорога до Умані не здавалася такою довгою, - згадує Олег. - Ми взяли з собою іграшки та частування, але не уявляли, як проходитиме ця зустріч. І ось, пам'ятаю, сидимо в просторому холі, коли відчиняються двері і гуськом заходять діти. Маленькі, худенькі, вони йшли, опустивши голови, і обережно поглядали на нас спідлоба.

- Такі серйозні, навіть сумні, - хитає головою Наташа. - «Хлопці, познайомтеся, - голосно сказала вихователька. - Це дядько Олег і тітка Наташа». Яна і Юля невпевнено перезирнулися. Русланчик теж подивився на сестричок. А в наступну секунду діти... кинулися нас обіймати. «Нарешті ви приїхали! - зкричав Русланчик. - Ви станете нашими мамою і татом?»« Заберіть нас, будь ласка, - притулившись до мене, прошепотіла маленька Яна. - Ми вас так довго чекали!» Я не витримала, розплакалася. Дивлюся на Олега - а він сам ледве стримує сльози.

- Тільки старша, Аріна, не підходила, - каже Олег. - Насупившись, стояла в стороні. Інші діти тим часом накинулися на банани, які ми їм принесли. Уплітаючи фрукти, Яна, Юля і Русланчик так раділи, наче ми накрили їм цілий стіл.

- Юлечка на прощання міцно мене обняла і, розплившись беззубою усмішкою, прошепотіла: «Мама», - Наталія витирає набігли на очі сльози. - Коли ми прийшли до дітей ще раз, всі четверо вже чекали нас на порозі дитбудинку. Кожному кортіло розповісти, що з ними сталося за день. І поки чоловік з Русланчиком грали у футбол, дівчатка ділилися зі мною секретами. Навіть Аріна цього разу підійшла і обняла мене.

Назавжди запам'ятаю день, коли хлопці вперше опинилися у нас вдома. Не встигнувши навіть толком оглянути кімнати, діти сіли обідати і встали з-за столу тільки ввечері. Давно вже наїлися, але продовжували жадібно поглинати гречку з м'ясом. «Ми не звикли, щоб нам давали так багато їжі, - зізналася Аріна. - А якщо вже так вийшло, потрібно наїстися на кілька днів вперед».

- Та ж історія з цукерками, - зітхає Олег. - Побачивши на столі вазу з частуваннями, діти тут же взялися розпихати солодощі по кишенях. Я довго не міг переконати їх у тому, що цукерки нікуди не подінуться. Хлопці дивувалися елементарним речам. У свої сім років Аріна не знала, що таке миска і сковорідка. У їхньому будинку такого не було. «Що ж ви їли? - Жахнувся я. - І як?». « В основному пили молоко, яке приносила сусідка, - пояснила Аріна. - Вона ж приносила хліб. А на городі ми зривали огірки. Але їх було мало, тому ми віддавали їх Юлечці». Юля у свої два роки не вміла ні ходити, ні розмовляти. Слово «мама» вона вивчила вже в дитбудинку і називала так усіх виховательок. Русланчик теж дуже погано ходив.

- Яна навіть не знала, що таке чоботи, - хитає головою Наталя. - Коли я показала свої черевики, дівчинка прийшла в захват: «Нічого собі! Я такого не бачила. У мене завжди були тільки тапки. Я ходила в них і вдома, і на вулиці». «А взимку?» - Запитую. «Взимку ми на вулицю майже не ходили, - пояснила Аринка. - А в тапках в мороз можна було гуляти тільки у дворі». Пізніше ми дізналися, що дітей ще й били. Це відбувалося, коли їх батько напивався. За словами Аріни, одного разу він так сильно побив Русланчика, що хлопчика довелося заново вчити ходити.

- А пам'ятаєш, як дітям стало погано, коли вони почули запах горохового супу? - запитує дружину Олег. - Виявилося, єдиним блюдом, яке їм могла приготувати мати, була горохова каша. «Мама забувала її на плиті, і каша іноді варилася цілу добу, - розповідала Аріна. - Але ми все одно її їли, бо їсти більше не було нічого».

- До речі, мій гороховий суп вони зрештою полюбили, - усміхається Наталя. - Аріна з Яною попросили мене навчити їх готувати. Незабаром вони вже вміли робити оладки і навіть оселедець «під шубою». Найбільш господарською виявилася Яна. У Арінки тим часом почалися проблеми зі здоров'ям. Дівчинка поскаржилася на болі в нижній частині живота. Ми з чоловіком негайно відвели дітей на обстеження. Того ж дня Арінку поклали на операційний стіл. «Якби ви почекали ще тиждень, дитина могла б загинути», - сказав лікар.

- Як же вчасно ми усиновили нашу Ариночку! - Каже Олег. - Звісно, перший час було непросто. Діти нас не слухалися. Коли Наташа попросила Аріну скласти речі в шафу, дівчинка з викликом відповіла: «Я що вам, служниця?» Я вирішив поговорити з нею, як з дорослою. Спокійно пояснив, що ми - сім'я, а в сім'ї у кожного є обов'язки. Ще Аріна могла обдурити, схитрувати. Дізнаючись, що вона збрехала з приводу шкільних оцінок, ми знову подовгу з нею розмовляли. Одного разу я таки змусив її вивчити всі уроки. Просидівши за підручниками до пізнього вечора, Аріна була страшенно незадоволена. Але зі школи повернулася в доброму гуморі. «А це, виявляється, прикольно, - зізналася, ніяково усміхнувшись. - Ось так виходити до дошки і розуміти, що ти щось знаєш». Зараз Аріна - одна з кращих учениць у класі. І на правах старшої доньки тепер каже молодшим: «Потрібно намагатися, і у вас все вийде. Брехати і хитрувати - остання справа».

- Аринка стала ніжною та лагідною, - погоджується Наталія. - Раніше була як вовченя, а тепер, повертаючись зі школи, першим ділом обіймає мене і цілує. Нещодавно я спробувала вийти на роботу. Що було вдома, коли я повернулася! І Аринка, і інші дітлахи кинулися мені назустріч з криком: «Мамо, більше ніколи туди не ходи! Нехай працює тато. А ти повинна бути вдома разом з нами». Русланчик панічно боявся дитсадка. Коли я вперше відвела його в садочок, син зі сльозами на очах запитав: «Мам, а ти точно мене звідси забереш? Не забудеш?» Зараз Руслан серйозний не по роках. Йому ще немає шести, а я вже можу радитися з ним, як з дорослим. Днями заявив нашому Женьці: «Тобі пора бути розсудливим. Ти не живеш, а ростеш, як бур'ян. Людина повинна не просто існувати, а приносити користь».

- Женьці?

- Нещодавно у нас з'явилися ще два сини, - пояснює Наталя. - Всиновили дев'ятирічного Женю і його дворічного братика Русланчику. Як ми на це зважилися? Все дуже просто - Руслану потрібна була чоловіча компанія. Все було, як минулого разу: директор дитбудинку сказала, що є двоє дітей, батьків яких позбавили батьківських прав. І ми, не роздумуючи, дали згоду.

- Батьки хлопців - алкоголіки, - супиться Олег. - Одного разу вони забули вимкнути плиту, почалася пожежа, і Женька ледь не згорів в будинку заживо. Звісно, таке життя позначилася на його характері. З Женею непросто, він буває дуже нервовим і дратівливим. Раніше міг навіть щось вкрасти. Зараз вже знає, що так робити не можна. Женя дивується елементарним речам. У перший день в нашому будинку, побачивши, як ми з дружиною цілуємо дітей на ніч, невпевнено запитав: «Ви що, і мене теж поцілуєте? Просто так?» А Русланчик почав разом з нами молитися: «Боженька, нагодуй, будь ласка, всіх голодних діточок і собачок. А ще хай тато і мама тепер завжди будуть з нами».

- Я теж щодня молюся за нашу сім'ю, - зізнається Наталя. - Вони - все моє життя. Пам'ятаю, ми з Олегом колись сумнівалися, чи варто всиновлювати відразу чотирьох дітей. Якби ми цього не зробили, ніколи б не були такими щасливими, як зараз. Я радію кожен день. Варто прийти на кухню і почати готувати, як мене оточує юрба дітлахів. Одні співають, інші про щось базікають, хтось просто бігає під ногами. У такі моменти хочеться плакати від радості. Діти, до речі, обожнюють кухню. Причому і хлопчики, і дівчатка. Бачите склад іграшок на найвищій полиці над кухонною тумбочкою?

- Це не просто склад, - пояснює Олег. - Тут я складаю іграшки, про які зашпортуюся вночі через те, що діти їх не прибирають. З недавніх пір у нас правило: всі іграшки, об які я спіткнувся, відправляються на найвищу полицю, до якої ніхто з дітей поки не може дотягнутися.

- Тату, ти говориш про наших іграшки? Поверни нам хоча б он ту машинку, будь ласка! - На кухню забігла семирічна Діана. Помітивши мене, дівчинка посміхнулася: - Ви прийшли до нас в гості? Приходьте частіше, у нас дуже весело.

- Весело і завжди тепло, - підтверджує худенький світловолосий Женя. - Це дуже важливо. У будинку, де я жив раніше, було дуже холодно. А сюди завжди хочеться повертатися. Раніше я не поспішав додому після школи. Тепер не просто йду - біжу!

- І я, - підхоплює Яна. - Хочеться скоріше розповісти мамі, як у мене справи. І не важливо, що розповідати - хороше чи погане. Просто коли вона щось запитує, мені стає дуже добре. Знаєте, це дуже чудово - коли хтось запитує, як у тебе справи.

- На Новий рік діти писали листи Дідові Морозу, - каже Наталя. - Останній раз вони це робили ще в інтернаті. Ми з чоловіком думали, що кожен складе цілий список бажань. Але хлопці написали: «Дорогий Дідусь Мороз, якщо зможеш, подаруй нам мікроавтобус - щоб ми всією сім'єю змогли їздити на природу. Але якщо раптом не вийде, нічого страшного. Головне, що ми тепер щасливі. Можеш зробити так, щоб наше щастя не закінчувалося?»

Джерело та фото: Факти

Приєднуйтесь до нас в Twitter, Facebook, Google+ або через RSS, щоб бути в курсі останніх актуальних новин Золотоноші та району.

Читати далі про: 

Додати новий коментар