Золотоноша - культурний феномен Лівобережжя

1

Категорія: 

На що ми звертаємо в першу чергу свою увагу, відвідавши незнайоме місто? В будь-якому регіоні чи країні? Що найбільше формує нашу уяву щодо рівня культури місцевих жителів та їхніх стандартів цивілізованого життя? Які образи закарбовуються у пам’яті найбільше?

Можна мати прекрасне дорожнє покриття на центральних вулицях, вилизані «урядові» квартали, купу сучасних магазинів тощо. Але все це дуже часто (особливо в наших краях) перекривається гнітючим враженням від перегляду убогої урбаністичної картини, як явища безкультур’я та байдужості, що дісталося нам у спадок від складного періоду перебудови та 90-х років.

І якщо в центральній Україні картинка виглядає ще більш-менш цивільно, то, приміром, відвідавши якесь невеличке промислове містечко Сходу чи Півдня, зникає будь-яке бажання колись вертатися туди. Ні, я зараз не оперую фактами упередженості, розділу країни на сорти чи іншими, маю надію, вже не актуальними явищами, в яких можна зараз мене запідозрити. Оперую лише власними враженнями.

Так сталося, що за своє коротке життя жив у багатьох місцях нашої не такої вже й малої країни: від Донбасу до Львівщини. В багатьох містечках просто бував. І кожне підсвідомо вивчав. Донецьк, Артемівськ, Харків, Мелітополь, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк – що їх об’єднує?  Та сама картина безвиході, описана вище. Насправді, прекрасні міста, славні. Зі своєю історією, традиціями, видатними подіями, промисловою і науковою вагою. З чистим та вилизаним центром, з новенькими офісними центрами та блискучими адмінбудівлями. Для туристів чи офіційних делегацій – в самий раз.

Але варто відійти від офіціозної частини міста на кілометр вглиб спальних районів, як весь оптимізм зникає моментально та безслідно. Не вам пояснювати та описувати таку типову картину. Сірість, обшарпаність, занедбаність. І порожні очі. Нікому  нічого не потрібно. Зробить щось міський голова – честь і хвала, покористуємося, допоки самі ж не зіпсуємо. Не зробить? Ну так всі одним миром мазані, буде привід для кухонних політшоу. А якщо якийсь кандидат помпезно пофарбує двері в під’їзді, то бути йому нардепом, не менше. Нам же не шкода, правда?

Часто ставив собі питання – то в чому ж різниця цих так званих «менталітетів»? Адже проживаючи на Галичині, відвідуючи Львів, Луцьк, Ужгород, Тернопіль, бачиш картину, якщо не кардинально, то хоча б трішки ліпшу? Чому люди живуть справді, як громада, як єдиний організм, функції окремих частин якого спрямовані не на руйнування, а хоча б підтримування того, що вже маємо.

Дещо пролило світло на мої роздуми доволі цікаве знайомство із львів’янами, які творять яскраві графіті на вулицях свого міста. Що я знав про цей вид вуличного мистецтва до того? Те, що й будь-який пересічний громадянин: сукупність незрозумілих обивателю та, часом, доволі приємних графічних робіт представників різних субкультур. Що я побачив на виході? Не зрозуміле для мене на той момент явище. Абсолютно. Подумки я його назвав українське етно-графіті.

Люди малювали якісно і з душею. З українською душею. Національні мотиви, національні герої, національні образи. Для чого? «А нам приємно ходити вулицями міста, котре дихає національним духом, котре всім своїм виглядом показує «Дивіться, я УКРАЇНСЬКЕ місто – культурне, освічене та шанобливе до власної історії». Таку відповідь я почув. І такі ж почуття згодом отримував щоразу я, відвідуючи ті вже прикрашені темні місця міста Лева.

Можна сотню разів похвалити команду львівського міського голови Садового, але все-таки констатуємо – без якісної громади у підпорядкуванні дуже складно змінювати стандарти. А громада справді якісна. Та, котра не чекає, коли хтось щось за неї зробить. Та, яка самотужки змінює своє місто, робить його справді європейським.

Тоді, повертаючись до Києва, я мав стійку думку, що найближчі років десять  побачити щось подібне на теренах хоча б центральної України я точно не зможу. Так вважав,  поки не познайомився із Золотоношею п’ять років тому. З містом, котре зламало мої урбаністичні упередження та недовіру до власного народу.

Повернімося до першого питання матеріалу - які образи закарбовуються у пам’яті найбільше? Поєднаємо його з другою проблемою – наявністю громади, котра хоче щось змінювати.

Місто справді змінилося. Не бачу сенсу перелічувати все людям, котрі й так щодня варяться в цьому казані. Зупинюсь лишень на прекрасному явищі, котре ми маємо змогу споглядати щодня.

Починалося все ще років з десять тому, з масштабних графічних робіт на соціально-релігійну тематику на паркані ЛГЗ. Продовжилось соціальними графіті у міському парку. Фінальний акорд – тотальне художнє оформлення наддніпрянського містечка: підприємства, зупинки громадського транспорту, сірі «совкові» паркани, державні установи тощо.

Це – справді мода, або, як зараз частіше говорять, тренд. І це прекрасна мода. Коли всі, від малого і до великого, від держслужбовця до підприємця чи простого жителя мікрорайону роблять свій ареал співіснування прекраснішим.

На думку приходить лише  інтернет-мем від імені Золотоноші: «Я вже не місто, я - галерея».

Жарти жартами, але пройшовши нашими вуличками, чітко усвідомлюєш, що місто живе не Гуфом, АК-47 чи «228», а українським духом, котрий цілеспрямовано розвивається у правильному напрямі. В цьому плані ми точно не гірші за омріяний Львів.

До речі, типових молодіжних карлючок теж значно менше стало. Чи то рука не підіймається, чи то свідомість змінюється – буде видно.

Золотоноша – особливе місто. Цінуйте це і примножуйте!

Сергій Марченко

Приєднуйтесь до нас в Twitter, Facebook, Google+ або через RSS, щоб бути в курсі останніх актуальних новин Золотоноші та району.

Додати новий коментар